Богословські роздуми про смирення

Що таке смирення? Це не просто усвідомлення своїх гріхів і милості Божої, це не просто розуміння і відчуття того, що всі дари – духовні і тілесні – від Господа і Йому належить за це хвала і подяка. Святі Отці навчають нас, що є два види смирення: те, яке виникає при покаянні у гріхах, і те, яке виникає від радості. Буває, коли маєш велику радість, особливо духовну, то тоді готовий усіх любити і смирятися. Це веде до смирення в радості. Останнє вони вважають вищим за перше, останнім смирялася Пресвята Богородиця, коли величала Господа: «Величає душа моя Господа, і зрадів дух мій Богові-Спасу моєму…» (Лук. 1. 46-55). Останнім смирялися усі великі святі. Дехто вважає, що смирення святих полягає у тому, щоб їм не бачити дарів Божих, дарованих їм, не бачити своєї святості. Але це не зовсім і не завжди так. Краще бачити, але не гордитися цим, а радіти цьому. Усі святі, які навчали інших духовному життю, бачили, що Господь дарував їм такий дар, раділи цьому, але не гордилися цим. Це смирення в радості. Яскравим прикладом такого смирення є Преп. Серафим Саровський. Він усіх, хто приходив до нього, «убогого старця», за духовною допомогою, зустрічав радісним смиренним вітанням: «Христос воскрес, радість моя!». Його бесіди свідчать про те, що він бачив святість свого життя, але справедливо віддавав славу Богу. Від духовного зору прославлених святих не сховалися їх духовні дари і святість життя, вони безумовно раділи цьому, але не гордилися, віддаючи усю славу Милостивому Богу. Одна слава святих не бачити слави від Бога даної їм і смирятися, а інша слава – бачити і смирятися. Останнє вище за перше, але перше повчальніше для немічних.

Погляньмо на смирення святих Апостолів. Їм, якщо вони збережуть і виконають своє служіння, Господь як друзям заповідає Царство. І виконуючи своє служіння, вони мали тверду надію на Царство, на славу Божу. Але це аж ніяк не гордість, але це велике смирення, як навчає Церква, бо маючи тверде уповання, вони усю надію слави і славу віддали Господу, а самі палали ревністю про спасіння ближніх. Апостол Павло, говорячи, що «уже не я живу, але живе у мені Христос», цим не гордиться, а радіє і смиряється, бо усю славу віддає Всещедрому Богу, сповідує свою неміч у служінні, сповідує, що без Господа «не може зробити нічого», але сповідує водночас і те, що «сила Божа здійснюється в немочі».

Дехто вважає, що бажання святості, бажання бути святим несумісне зі смиренням. Але це не так. Навпаки, за вченням Церкви, Господь навчає жадати правди (тобто і праведності Царства), докоряє фарисеям, що вони шукають слави від людей, «а слави, яка від Єдиного Бога, не жадають». І Апостол додає, що робітник має працювати з надією отримати нагороду. І ще говорить, що «хто бажає єпископства, добра бажає». Але добре це для кращого служіння Богові і ближнім, а не для владолюбства і марнослав’я чи гордості.

Погляньмо і на смирення святих мучеників. Йдучи на подвиг сповідницький і мученицький, вони раділи у смиренні з вірою у милість Всещедрого Владики, Який смиренним тим, які вигнані за правду, обіцяє велику нагороду на небесах і заповідає не просто радіти, але і веселитися.

Погляньмо і на смирення святих пророків. Нехай ніхто не вважає подібно брату св. Давида Еліяву, що казав: «Я знаю зарозумілість твою та порожнечу твого серця, бо ти зійшов, щоб подивитися на війну!» (1 Сам. 17. 28). На що Давид відповів, що послухався свого батька. Нехай ніхто не думає, що коли пророк говорить від Імені Господа, коли він каже: «Так говорить Господь», що він не є смиренною людиною. Насправді, як навчає Церква, через своє смирення і правдивість говорить пророк так, бо не гордиться тим, що збувається слово пророче як Слово Господнє, але навпаки цим говорить, що вся слава за це належить Господу Вседержителю, він утікає від шанування свого, але шукає слави Господа (див.: Ів. 3. 30; Дії 14. 15, 18; Юди 9).

І Пресвята Богородиця у смиренні не гордилася, але раділа милості Божій. Спочатку, як навчає Церква, через смирення спочатку святі мали сумніви, чи зможуть виконати подвиг, але потім у смиренні слухалися Господа, Який кликав їх. Мойсей, «найлагідніший серед усіх людей», як називає його Писання, спочатку відмовлявся від подвигу (2 М 3. 11, 4. 10), але послухався Господа, що зараховано йому в праведність. Діва Марія теж спочатку смирялася перед Господом, але пізнавши волю Його, смирилася і стала Богоматір’ю. Отже, сила смирення не стільки у тому, що воно є пізнанням немочі, скільки у послухові Господу.

Що ж таке смирення? Як навчає Церква, смирення – це утвердження правдивості того, що Бог Милостивий і Щедрий, незалежно від наших гріхів, а також утвердження того, що цю милість і щедрість ми приймаємо у справжній радості тоді, коли ми живемо у чистоті чи очищаємося від гріхів. Це не просто усвідомлення своїх гріхів і милості Божої, але це здійснення самого факту віри, це явлення самої дійсності милосердя і щедрості Бога і очищення від гріхів. Тому коли хто воістину своїм життям і всім серцем смиряється, а не просто сповідує свою гріховність у своєму розумі, той воістину неодмінно отримує милість Божу і щедроти Його, бо смирення і є утвердженням і істинністю того, що Господь милостивий. Тому Церква називає смирення «воротами Господніми, воротами Царства, якими ходить Господь», і перша заповідь блаженства стосується вбогих духом, тобто смиренних. Смирення Діви Марії відчинила Її для Бога-Слова, Вона смирялася перед Ним і Він був з Нею. Поєднання з Богом неможливе без смирення, бо смирення і є ствердженням того, що Господь хоче поєднатися і поєднується з нами як Милосердний і Той, Хто очищає.

Щоб краще зрозуміти це, погляньмо на Самого Христа. Бог смирився і став людиною. Що це означає? Це не означає, що Він усвідомив свою гріховність і милість Божу для спасіння, але Він Сам змилосердився і явив цю милість і Себе незважаючи на нашу неміч. Отже, як навчає Церква, смирення не є просто усвідомленням гріховності, останнє є засобом для людини грішної досягнення смирення і є духовним зором, як свідчить, наприклад, золоте правило аскетики, що краще бачити свої гріхи, ніж воскрешати мертвих. Таким чином, як навчає Церква, смиряється людина, але стверджує цим милість Божу, і та являється, і очищається людина. Смиряється Бог – і це веде до явлення Його і до спасіння людини. Смирення відкриває Таємницю Боголюдини. Смиренням таким чином «небо сходить на землю, а земля возноситься на небеса», як навчає Церква. Смиренням людина стає людиною, на якій являється милість Божа, і хоча смиряється людина, але цим сповідує і закликає милість Божу до себе – і Він відповідає. Тому навчає Церква, що «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать». Гордість же навпаки, забуває про те, що все добре є даром Божим, і підносить себе власними силами. А тому гордість залишає Господа і гине без Нього.

Таким чином смирення є початком явлення милості Божої, як навчає Церква. Смиренна людина віддає славу Богові, але цим являється милість Божа і щедроти, і являється не просто десь, а в житті саме цієї смиренної людини. Тому Господь прославляє смирення.

Дехто вважає, що для смирення краще називати себе грішним чи навіть великим грішником. Але це неточність. Усі незасліплені духовно люди мають визнати і побачити, що вони грішать і грішать немало. Цього вимагає духовна правдивість і чесність перед Богом, людьми і собою. Отже, слід не називати себе, іноді без розуміння чому, за що і для чого, великим грішником, але слід справді побачити свої гріхи (нехай спочатку не всі, але побачити і відчути насправді) і справедливо сповідати свою гріховність, як це зробив розбійник на хресті. Тоді і смирення буде не лише зовнішнім, але також і внутрішнім, чому навчає Господь і Церква. Більше того, не слід плутати смирення і визнання себе великим грішником. Найвищий і досконалий приклад смирення явив нам Сам Христос. Він говорив правду з любов’ю, що Він не має гріха, а не називав себе грішником. Смирення має бути правдивим, як навчає Церква, вести до Бога і до правди, а не бути самоціллю.

Щоб прийняти славу від Господа теж потрібне смирення, як навчає Церква, бо тільки смиренням засвідчує людина походження слави від Господа, Якого смиренно славить як Подателя благ видимих і невидимих, а гордість забуває про дари Божі, що вони Його милість, а не заслуга чи привілей людини. Тому прославлення і ублажання святих не порушує їх смирення, бо вони радіють у смиренні Господу. І нам це утіха – їх смирення, бо і ми славимо і хвалимо Господа у надії очищення і милості. Тому хоч ми недостойні Жертви Христової, але тому, що Він хоче, сміливо (і смиренно) приступаємо до Святих Таїн Тіла і Крові Спасителя, як молиться перед Причастям св. Іоанн Золотоустий. Тому для всього в духовному житті потрібне смирення, без нього немає ніякого духовного життя, як немає святості без Бога.

Смиренна людина перебуває і в славі, і в труднощах однаково вірною і вдячною Богу, бо славу Господь дає для смирення радості, а труднощі для очищення в смиренні терпеливості.

Дивний Ти, Господи! Є смирення покаянне і є смирення радості, нам, грішним, належить смирення в покаянні і плачу духовному, Тобі ж належить слава за Милість і дар смирення в радості, але і те, і інше містить і поєднує в собі смирення, бо разом з очищенням від гріхів у покаянні водночас засвідчує і милість Твою, і славу Твою, як нерозривну єдність блаженства. Тому неодмінно «блаженні вбогі духом, бо їх є Царство Небесне, – і – блаженні ті, що плачуть, бо вони утішаться», за словом Твоїм. Так смирення являє нам таємницю Боголюдини, бо і смирення покаяння як земне і смирення радості як божественне і небесне єдині в смиренні. Тому не слід думати, що на землі люди смиряються, а у Царстві Божому святі уже не потребуватимуть смирення і не будуть смирятися. Ні, це не так. Церква навчає, що на землі люди переважно смиряються в покаянні, а у Царстві Божому святі будуть смирятися в радості, але оскільки і те, і інше є смиренням у відданості Господу, то і заповідає Господь блаженство уже на землі у переході від смирення покаяння до смирення радості у єдності смирення, як і через Його смирення ми, будучи на землі, перейшли на небо. І переходячи так, людина спілкується з Духом Божим, бо смиряючись у покаянні, шукає Його, а смиряючись у радості, радіє від Його зішестя і присутності, а отже, переходячи від першого до другого, сподобляється дара і спілкування Святого Духа-Бога. Коли ж грішимо, то через смирення покаяння маємо повертатися до Господа. Тому багато святих вважали, що всі подвиги, особливо монашеські, спрямовані на стяжання смирення і Духа Святого через це. Тому як початок, так і кінець спасіння у смиренні.

А чи мають смирення ті, хто не вірує в Єдиного Бога? Я думаю і вірю, що моя думка узгоджується з вченням Господа і Церкви, що вони, якщо мають скромність, ведуть себе зовні подібно до смиренних, але внутрішньої сили благодаті смирення не мають. Добре, Промислом Божим передбачене, коли вони мають скромність: Господь допускає це, бо скромність стримує гордість, веде до пізнання тієї правди, що ми недосконало живемо, і допомагає жити серед людей у мирі. Скромність людей невіруючих у Єдиного Бога є подібною до Закона, який, за свідченням Ап. Павла, є провідником до Христа: так і скромність є провідницею до смирення, бо вона відкидає злу гордість, як Законом пізнається гріх, але не підносить скромність на висоти духовні, як робить це смирення, подібно і Закон не має сили благодаті, яка прийшла через Ісуса Христа (Ів. 1. 17). Невіруючі люди можуть за совістю робити діла Закону, як навчає Ап. Павло, бути скромними, і Господь приймає це, але внутрішню силу благодаті і спасіння приносить лише смирення.

Як же нам стяжати смирення? Святі навчають нас в першу чергу роздумувати і плакати за гріхи, вказуючи на смирення покаяння. Це фундамент духовної зрячості, втрачаючи який, втрачаєш і очищення від гріхів, а отже, втрачаєш і смирення. Але з огляду на все попереднє, Церква сповідує два головні шляхи стяжання смирення: покаяння і славослів’я Бога. Перший веде до стяжання смирення покаяння, а другий, тобто подяка за все Господу, віддавання слави Йому, хвала Йому з благоговінням і терпеливістю, веде до стяжання смирення радості. Але і те, і інше, має головну мету – правильне пізнання Бога як Милосердного і Щедрого, правильне славлення Господа і очищення від гріхів. Тому на всіх богослужіннях є і покаянні молитви, і славлення, і хвала, бо все це веде до смирення, якщо людина пам’ятає про головне – про Господа і людей. Тому, хто сумує за гріхи, і хто радіє і славить Господа, нехай разом радіють Господеві і пам’ятають про гріхи і бережуть покаяння. Амінь.

Автор: Жабенко Олександр Сергійович
За матеріалами www.cerkva.info

Якщо ви помітили помилку, видiлiть мишкою це слово чи речення та натисніть одночасно: Ctrl+Enter.